Ми молоді. Ще не відчуваємо себе надміру дорослими, але вже на останніх курсах університету. Не кияни, ні: більшість з нас – вихідці з різних куточків України. Тому й живемо в гуртожитку:
- спілкуємось/весело проводимо час (не без цього);
- читаємо/обговорюємо прочитане;
- ходимо в кіно/до хрипу сперечаємося про побачене;
- годинами лазимо в Інтернеті/користуємось всілякими флешками, ай-подами, зйомними вінчестерами, ноутами (список можна продовжити відповідно до обізнаності з ми «просунутими» штуками);
Але й працюємо, дехто має «серйозні» стосунки. А хтось навіть будує якісь там далекосяжні плани про кар’єру, сім’ю, етсетера, як то кажуть.
Тема здоров’я?.. Так, інколи виникає. Хтось сприймає її серйозно - починає розповідати все, що десь чув/читав про здоровий спосіб життя (як показує практика, особливо багато згадується «під пиво»). Хтось презирливо посміхається та закурює. Хтось просто слухає. Втім, тема досить швидко «загибається», зводиться на жарти й розмова перестрибує на щось інше.
І от – дзвінок від друга. «Зайди до мене ввечері, якщо зможеш. Просто треба поговорити. Ми з Мариною… Ай, фігня, коротше». Думаю – знов посварилися (ця пара в усьому конкурує – змагаються в навчанні, у кар’єрі, зарплаті, у тому хто більше знає/вміє/може і все таке). Наступного ранку хлопцеві треба було їхати додому в Кіровоград, тож, думаю, зайду.
Він був похмурий і стомлений. Та я до цього звикла. Порпався на кухні, запросив до кімнати. І майже одразу виклав усе. «У Марини знайшли якесь утворення в печінці. Вона в лікарні. За два тижні – операція. Слава Богу, щось доброякісне. Але лікарі сказали: хочете сім’ю – треба розібратися з цим зараз». Я заклякла…
Звичайно, потім була довга розмова:
- Як знайшли? Випадково.
- Що шукали? Причини червоних плям на шкірі – не могли знайти і почали комплексний огляд.
- Чому не можна залишити все як є? Утворення гормонозалежне. В разі якогось гормонального сплеску (вагітність, скажімо) може почати рости.
Ми поговорили про лікарів, моральну підтримку, гроші – все як в тумані, адже Марина моя подруга. Ще кілька днів тому ми бачилися з нею – книжки, музика, плани на майбутнє. Квитки на руках - хотіла за місяць від’їжджати до Австралії вчитися. А тепер… Так, все буде добре – лікарі кажуть: видалять, і діло з кінцем. Але воно ж не так просто – це ж жива людина… Який удар по її нервам, по близьким людям… Хто вже й згадує за всі ті плани – тільки б здоров’я відновити..
Я прийшла додому, розказала це все своєму хлопцеві. Він мене тільки обійняв – що поробиш, таке життя… А я все думала – чому, чого таке трапляється з молодими, повними життя людьми? Що ж це таке – що ми робимо не так? Чи маємо ми хоч якийсь шанс якось захиститися? Як дізнатися хоч щось? Поринула в одне з своїх джерел підзнання - безвідмовний пошуковик Google. Ну, відкрив він свої простори – і? Не секрет, що:
- пухлина – це ріст клітин організму, які з якихось причин почали неправильно ділитися та мутувати. Пухлини зустрічаються практично в усіх органах та тканинах;
- ніхто не знає достеменно, чим саме це спричинене (бувають доброякісні (ті, що не ростуть більше якогось розміру та після видалення) та злоякісні пухлини – ростуть неконтрольовано, часто знову з’являються й після видалення);
- є кілька теорій виникнення – механічна, фізична, хімічна, генна тощо. Відповідно поділяють і канцерогени (фактори, які можуть спричинити появу пухлин). Канцерогени можуть бути в їжі, можуть виступати в якості електромагнітних полей, радіації, різних речовинах у предметах, які нас оточують (сплави металів, шпалери, фарби тощо) і таке інше;
- скоріше за все пухлини виникають через дію чинників у їхній сукупності, і виділити якусь одну причину зазвичай складно;
- захиститися на 100% не може ніхто (навіть на деяких стародавніх людських кістках, знайдених археологами, є ознаки, що вказують на ракові хвороби). Але ми можемо знизити ризик, якщо почнемо більше дізнаватися про канцерогени і намагатися максимально уникнути їхньої дії;
і таке інше.
«Вот те на», думаю. Що ж ми можемо змінити в нашому житті – хоча б навіть в помешканні, де живемо?
От, наша кімната, гуртожиток. Ми живемо вдвох на 9 квадратних метрах. Ліжко – майже впритул до холодильника. Електромагнітне поле, яке діє постійно. На холодильнику – мікрохвильовка (теж джерело електромагнітного випромінювання). Треба якось або переставити це все добро або хоча б відсунути якомога далі (в нашому випадку – на 10 см). В двох кроках – така собі шафа-стінка невідомо з чого, певно, з ДСП. Вводимо до Google. І що ж? Під час використання ДСП у побуті з нього виділяються шкідливі для здоров’я фенол та формальдегід. Останній офіційно визнаний канцерогеном. Його можна зустріти не лише в меблях, а також для виготовлення смол, пластиків, клею, пластирів та фарб. В жодному разі не ставити меблі з ДСП біля батареї та по частіше провітрювати кімнату.
На вікні в нас повно книжок та пластикових коробочок з-під їжі (ну не можу я їх викинути, хоч ти трісни! Завжди можна придумати їм застосування!). А от і не варто –зайвий пластик треба сміливо викидати і не поспішати оздоблювати ним помешкання. І ще – не слід клеїти на стіни синтетичні шпалери та класти на підлогу синтетичні килими – це все випаровує шкідливі речовини. («Хоч від цього Бог милував», думаю, «в мене на підлозі – бабусин дагестанський килимок, якому, за найскромнішими підрахунками, не менше 50-ти років. Тоді, певно, «фуфел не парили».)
Далі – два компа. На полиці над ними – лампа та радіо. Неподалік – чайник. Все підключене до одного подовжувача-тройника. Хм… Комп’ютери, випромінювання - знов електромагнітні поля… Що можна зробити? Не залишати техніку ввімкненою без необхідності, обов’язково вимикати її на ніч, частіше робити вологе прибирання. Кажуть, корисно завести кактус – він поглинає екранне випромінювання. Прикольно мати й інші рослини в кімнаті. Можна поставити екран монітора на найменший режим яскравості, при якому комфортно працювати. Ще – частіше пити зелений чай, їсти апельсини, банани – вони допомагають впоратися з негативними впливами.
Подумала я про все це, і пішла спати. А на наступний день ми поїхали зранку на пари. Стоїмо в метро. Тут мій хлопець вирішив подивитися, чи не їде поїзд, і спробував зазирнути у тунель – так з нетерплячки роблять всі. А я йому: «Знаєш, я вичитала, що в метро дуже потужне випромінювання, особливо – над коліями, адже вони під високим струмом. Тому коли ти отак висовуєшся – попадаєш головою прямо у електромагнітне поле.» Він, звичайно, як завжди посміявся і обійняв мене. Але зазирати до тунелю перестав))
Євгенія Мартинюк
